Програма «Українська історія виходить із тіні. Оксана Забужко в Лодзі» (7-8 жовтня 2022 р.) розташувалася навколо поняття видимості, яке стає тим важливішим, коли письменниця торкається буття, історії та самовизначення України як держави.
Основними моментами візиту були:
- Лекція декана «Знання та самопізнання як проблема безпеки» на факультеті економіки та соціології Університету Лодзі під патронатом декана факультету проф. Рафал Матера
- відкрита зустріч «Сто років нашої самотності» в Новий Театр
- воркшоп з оповіді в Лодзькій кіношколі
Присутність на заходах представників української громади свідчить про те, що для них приїзд Забужко також був важливим. Патронат над візитом письменниці взяв культурно-науковий часопис «Калейдоскоп культури», співавторами якого є університети.
Ідентифікація та безпека
Лекція Оксани Забужко розпочалася з опису процесу зламу російського наративу, який з моменту приходу до влади Путіна створював враження, що Україна була і є країною, якої ніколи не існувало, і не буде більшої втрати, якщо вона зникає з карти.
Змістовною частиною лекції стало посилання на квітневу статтю Петра Померанцева в тижневику The Economist та його посилання на роман письменниці «Польові дослідження українського сексу», написаний у 1990-х роках, героїня якого (українська інтелектуалка) під час викладання літератури в США, хоче, щоб Захід нарешті помітив українців. Крик: «Ми тут! Ви нас почуєте!» Спочатку Померанцев трактував як голос новоствореної держави, а мрію про те, щоб його побачили, як вияв проблеми ідентифікації, але після Буци та Ірпіня його осяяло: справа не в ідентифікації, а в безпеці. Єдина гарантія того, що ми будемо існувати, це те, що нас визнає решта світу. Тому що світ захищає і дбає про існування та виживання тих культур, країн, націй, про які він уже щось знає, які знає – сказала Забужко, нагадавши про знищення статуй Будди в долині Баміан в Афганістані в 2001 році. Це стало можливим тому, що статуї Будди не належать до внутрішньоєвропейського культурного канону такою мірою, як, наприклад, Париж, Лувр тощо. Водночас за 7 місяців після початку війни в Україні Росія знищила або пошкодила понад 464 пам’ятки історії та культури та об’єктів культурної інфраструктури, у тому числі ті, що внесені до Списку спадщини ЮНЕСКО та ті, до яких Україна прагнула внести – середньовічні храми Чернігова. обл., конструктивістська архітектура нині зруйнованого російськими ракетами Харкова.
Історія, яку підтримує армія
Забужко нагадала, що Путін 20 років намагався підпорядкувати собі Україну, але, зустрівши постійний опір, розгорнув найжорстокіший сценарій – повномасштабний напад. У 2014 році йому не вдалося розділити країну під приводом громадянської війни. Тепер він мстить за те, що регіони створювалися з низів, відстоюючи свою ідентичність. Захист «Української повісті».
Ця нібито проросійська, а насправді переважно російськомовна частина України пішла воювати, тому що не хотіла бути Росією і випустила крик моєї героїні з 1990-х: «Ось ми. Тому ми є. Увага світу, якої бракувало Україні останні 30 років, нарешті прикута до гуманітарних наук. Але тільки тому, що українська армія виявилася сильнішою за російську. Ми живемо в часи, коли культури стають видимими лише тоді, коли їх просувають і захищають військові.
— сказала Забужко.
Доказом цього є багаторічне лобіювання Забужко в європейських театрах постановки п’єси Лесі Українки «Кассандра» про падіння Трої, розказаної з жіночої точки зору, яка показує одвічну драму інтелігентки в забрудненому популізмом світі.
Але нарешті! Завдяки українській армії у Лондоні в Omnibus Theatre відбудеться прем’єра «Касандри» англійською мовою. Його б не було, якби Україна своїм вчинком і кров’ю не заперечила «історію Путіна».
– підсумувала Оксана Забужко.
Далекі жнива Bеликого Голоду
Говорячи про те, що закривало Україні рот, перешкоджало самопізнанню та позбавляло можливості розповісти світові свою «історію», Забужко, серед іншого, зазначила: травма Великого Голоду, про яку не можна було говорити протягом трьох поколінь:
... сатанинська ідея влаштувати геноцид голодом там, де розташовані дві третини найродючіших земель у світі планети, людей, які беззаперечно довіряли своїй землі
Удар Голодомору згуртував аристократичні верстви з низами. До сьогодні також невідомо, скільки людей тоді померло від голоду: три з половиною мільйони чи 10 мільйонів? Більше того, Великий Голод закарбувався в свідомості мовчазних поколінь як страх мати чи досягти успіху. Таке ставлення також зміцнювало стереотип «чорної бідності» в Україні. Але нарешті настав момент, коли мільйони українців перебувають на Заході і, за словами Забужко, вони справді впливають на сприйняття її нації.
Модернізація? Тільки через Росію
Самопізнанню заважав також комплекс, який Забужко називає комплексом бадемським. У 1876 році цар Олександр II підписав указ про заборону вживання української мови. Фактично це був інструмент атаки на основні цивілізаційні ресурси нації (україномовні заклади, освіту, видавництва та пресу). Взято курс на культурну чистку.
До моменту проголошення незалежності у 1918 році, за 40 років дії указу, Україну стирали з карти світу. Коли Європа стрімко модернізувалась, створюючи свій ще живий міф, усі цивілізаційні досягнення в Україні мали відбуватися лише через Росію.
Через відсталість і антимодернізацію Україна не була соціально готова проявити себе як політична нація в 1918 році. У 1919 році ми програли, не було доброго союзу з поляками
— сказала Забузько.
На її думку, ці події на 150 років сповільнили усвідомлення Україною того, що вона має безперервність політичного існування. Вона посилалася на слова поета Євгена Маланюка, який сказав, що найважливішим завданням українців як суспільства є і буде пізнати себе.
Тому останньою проблемою морально-психологічного характеру вона означила вихід із ролі жертви, що завжди важко і вимагатиме від України особливих зусиль. Наступним кроком було б визнати, що Україна також несе частину відповідальності за форму останніх трьохсот років світової історії, включаючи її мимовільну участь у співтворенні Російської імперії.
За словами Забужко, українське суспільство ще не зовсім готове до цього, але «з подальшими перемогами армії та виведенням російської армії з території країни буде зростати інтелектуальна сміливість до самопізнання, а як наслідок — упорядкування української історії».
Немає одного Сходу
Візит до Лодзі завершився зустріччю «Сто років нашої самотності» в Teatr Nowy, де розмову модерувала Анна Лазар – багаторічний директор Польських інститутів у Києві та Санкт-Петербурзі, публіцист, куратор численних культурних проектів, пов’язаних із країнами Східної Європи, а наразі автор українсько-білоруського у Ґданську Місті Літератури. Вступом до трьох головних ниток стали уривки з текстів Оксани Забужко, які читали актори театру Йоланта Яцковська та Даміан Сосновський.
Значну частину аудиторії – близько 150 осіб – становили представники української громади в Лодзі.
Настав час знову поглянути на радянський період, який сприймається як щось однотипне, а це кілька різних історій, які не схожі. На Заході роками говорили про «радянський Союз», тож тепер, при врученні Нобелівської премії миру демократичним активістам з України, Білорусі та Росії, до всіх поставилися однаково. Таке мислення полегшує Путіну те, що він робить, тобто пред’являти претензії до «пострадянських» країн.
— сказала Забузько. І вона продовжила:
Те, що ми зараз бачимо в Україні, – це ніби ілюстрація до мого діагнозу зі вступу до перекладу «Чорнобильської молитви» Світлани Алексієвич. Яка різниця між Росією та Україною? У Польщі в контексті перших років війни на Донбасі кажуть, що з українського боку територія засаджена персиковими деревами, з російського – пустує. Так само і Росія. Територіально велика, але незаселена, без догляду. Є лише хижацький підхід до ресурсів.
Неофіційна частина перебування дозволила Забужко познайомитися з містом, зустрітися з митцями, організаторами культурного життя та інтелігенцією. Завдяки відкритості директора Центрального музею текстилю в Лодзі Анети Далб’як візит на відкриття 17-ї Міжнародної трієнале гобелену та екскурсія виставкою (насичена українськими акцентами) супроводжував письменниці доктор хаб. Артур Хшановський, віце-канцлер Академії образотворчого мистецтва в Лодзі.
Повний стенограм лекції та розмови декана з Оксаною Забужко буде опубліковано в наступному номері «Калейдоскопа культури».
Джерело тексту: Лукаш Качинський (Калейдоскоп культури) / Йоланта Славінська-Ришка (Центр сприяння Лодзькому університету)
Редактор: Бартош Калужний (Центр сприяння Лодзькому університету)
Фотографії: Бартош Калужний (Центр сприяння Лодзькому університету) / Йоанна Ґлодек (Новий театр)